Під прицілом: чотири роки війни очима поліцейських Нікопольщини
12 липня 2022 року російські війська вперше здійснили прицільний удар по житлових кварталах Нікополя. Того дня ворожі снаряди влучили у багатоповерхівки та забрали життя двох людей. Саме тоді для міста почався новий відлік — без жодного дня тиші. Відтоді вибухи стали щоденною реальністю. Вони лунають зранку, вдень, увечері та серед ночі. Руйнують будинки, калічать долі, забирають життя, залишають після себе згарища, уламки та людський біль.
Та щоразу після чергового удару першими туди, де ще кілька хвилин тому пролунав вибух, виїжджають поліцейські. Вони такі самі люди. У них теж є діти, батьки, дружини й чоловіки. Їхні домівки так само перебувають під прицілом ворога. Вони теж відчувають страх. Але щоразу застібають бронежилет, одягають каску й сідають у службовий автомобіль. Бо їх завдання сьогодні - це врятувати, евакуювати, зафіксувати та показати світові жахливу правду про те, що вже четвертий рік переживає Нікопольщина.
— Так, багато було вибухів. Ми так злякалися, - згадує слідча Нікопольського районного управління поліції Аліна Голубєва.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Аліні було лише 18 років. Попереду були навчання, плани та ціле життя. Вдома на неї чекали мама і зовсім маленька сестричка, яка ще немовлям почала засинати під звуки вибухів. Події того дня назавжди закарбувалися в її пам’яті, як і в пам’яті мільйонів українців. Після закінчення навчання у 2024 році вона свідомо повернулася працювати слідчою до рідного Нікополя. Щоразу перед виїздом для поліцейської усе повторюється однаково: бронежилет, каска, службовий автомобіль і дорога туди, де кілька хвилин тому росія завдала чергового удару. Там на неї вже чекають люди, які втратили дім, майно, а нерідко — своїх найрідніших.
Найскладніше для молодої слідчої бачити людський біль.В складі слідчо-оперативної групи вона документує воєнні злочини, які російська армія щодня чинить проти мирного населення. Кожен уламок, кожне пошкодження, кожна зруйнована оселя — це доказ, який має бути зафіксований. Колись у цих будинках мали вирости ще багато поколінь. Цими вулицями мали бігати діти, люди — повертатися додому після роботи, родини — збиратися за одним столом. Натомість росія принесла сюди смерть. Артилерія руйнує оселі, FPV-дрони залітають у вікна, а єдиним бажанням людей залишається просто жити на своїй землі.
Одним із найважчих для молодої слідчої став виїзд після удару по чоловікові, який їхав мотоциклом дорогою одного з прибережних населених пунктів. Ворожий FPV-дрон переслідував його та вбив просто посеред дороги. Поки слідчо-оперативна група працювала на місці, над береговою лінією залишалися ще кілька російських безпілотників. До нового удару могли залишатися лічені хвилини. Попри небезпеку поліцейські швидко зафіксували всі сліди чергового воєнного злочину та виконали свою роботу до кінця.
— Це був обстріл житлових будинків та житлових кварталів, - згадує старший слідчий Нікопольського районного управління поліції Микита Бобряшов.
Усе своє доросле життя він присвятив службі в поліції. Тому, коли чотири роки тому росія розпочала систематичні обстріли Нікополя, одним із перших виїжджав на місця російських атак. Слідчому довелося документувати наслідки перших ударів, коли снаряд із реактивної системи залпового вогню влучив у багатоквартирний будинок. Під завалами загинули мирні мешканці. Так почалася нова сторінка в роботі слідчих Нікопольщини — фіксація воєнних злочинів, які росія щодня чинить проти цивільного населення. За чотири роки таких виїздів були сотні.
За словами слідчого, за останній рік характер російських атак суттєво змінився. Якщо раніше основну небезпеку становили артилерійські обстріли, то тепер ворог дедалі частіше застосовує FPV-дрони. Їхніми цілями стають автобуси з цивільними людьми, приватні автомобілі, житлові будинки, вікна квартир, а також екстрені служби, які прибувають ліквідовувати наслідки обстрілів. Після кожного удару під загрозою повторної атаки працюють поліцейські, рятувальники та медики. Саме по них ворог нерідко завдає повторних ударів, намагаючись уразити якомога більше людей. Однак попри всі ризики та небезпеки кожен злочин має бути задокументований, а кожен доказ — збережений.
Сам Микита неодноразово опинявся під такими атаками. Один із російських FPV-дронів влетів просто до його службового кабінету, сильно понівечивши приміщення. А вже у травні цього року мішенню ворога стала його родина. Під час мінометного обстрілу постраждали сам слідчий, його дружина та чотиримісячна донька. Нікіта отримав уламкові поранення й певний час проходив лікування. Та, відновившись після травм, він повернувся до служби. Бо робота не чекала. Після кожного нового удару хтось мав приїхати, оглянути місце події, зафіксувати наслідки, опитати людей і зібрати докази ще одного воєнного злочину.
Чотири роки потому він, як і раніше, сідає у службовий автомобіль і їде туди, де ще кілька хвилин тому лунав вибух. Попри власний біль, пережиті втрати й постійну небезпеку він продовжує робити те, що робив із першого дня обстрілів Нікополя, — документувати злочини, щоб жоден із них не залишився безкарним.
— Кожного дня, впродовж усієї війни я їздила на обстріли, - розповідає старша спеціалістка-криміналістка відділення поліції № 3 Нікопольського районного управління поліції Марина Шипула.
Саме через її об’єктив Україна неодноразово бачила, як виглядає життя прифронтової Нікопольщини. Світлини з Вищетарасівки стали мовчазним свідченням того, що війна щодня робить із колись квітучими селами на березі Каховського водосховища. Сьогодні життя там давно перетворилося на боротьбу за виживання. Ворог безжально б’є по приватних будинках, магазинах, поштових відділеннях, навчальних закладах. Його цілями стають цивільні автомобілі, скутери, гуманітарний транспорт, евакуаційні автомобілі, карети швидкої допомоги та автобуси, які доставляють людям продукти або допомагають дістатися безпечнішого місця.
За роки служби криміналістка звикла працювати з доказами злочинів. Та війна змінила все. Замість звичних кримінальних проваджень вона щодня документує воєнні злочини, які російська армія чинить проти мирного населення. Після кожного удару вона разом зі слідчо-оперативною групою ретельно фіксує пошкодження, описує руйнування, вилучає речові докази та документує наслідки чергової російської атаки. Першочерговим завданням для поліцейських залишається допомога людям. Насамперед вони з’ясовують, чи є поранені та травмовані, за потреби надають допомогу, а вже потім розпочинають огляд місця події.
За останній рік працювати стало ще складніше. Російські війська дедалі активніше застосовують FPV-дрони, дрони-камікадзе та безпілотники літакового типу. Якщо раніше небезпека могла минути після завершення обстрілу, то тепер вона нерідко залишається над місцем події. Поліцейські неодноразово потрапляли під повторні атаки, а ворожі FPV-дрони переслідували службовий автомобіль вже після завершення роботи.
Найважче для неї — бачити обличчя людей, які за одну мить втратили свої будинки, усе нажите майно, роки праці. Та найбільший біль — зустрічатися з тими, хто втратив найрідніших. Попри постійну небезпеку поліцейська разом із родиною продовжує жити поблизу лінії вогню. Її донька вже під час повномасштабної війни також обрала службу в поліції. Сьогодні вони обидві виконують свій обов’язок, працюючи там, де війна вже четвертий рік поспіль стала частиною щоденного життя. Як і сотні інших поліцейських Нікопольщини, жінки щодня сідають до службового автомобіля й вирушають туди, де людям найбільше потрібні допомога, підтримка та впевненість у тому, що кожен воєнний злочин буде задокументований, а правда — збережена.
— Наша задача — приїхати на місце й виявити людей, які потребують невідкладної медичної допомоги, — говорить інспектор сектору реагування патрульної поліції відділення поліції № 1 Нікопольського районного управління поліції Владислав Баглай.
У поліції він служить понад сім років. Чотири з них — під постійними російськими обстрілами Марганця та прибережних населених пунктів громади. Кожен виклик для екіпажу — це ризик. Поліцейські ніколи не знають, що побачать на місці та чи не стане наступною ціллю ворога саме їхній службовий автомобіль. На записах із бодікамер — не спецоперації, а боротьба за людські життя. Лічені хвилини, від яких залежить, чи вдасться врятувати людину.
За роки війни Владислав разом із напарниками евакуйовував поранених із місць російських ударів, допомагав людям із тяжкими уламковими пораненнями та робив усе можливе, щоб виграти для них найцінніше — час. Бували історії зі щасливим завершенням. Але були й ті, коли, попри всі зусилля поліцейських, медиків і рятувальників, врятувати людину вже не вдавалося. Неодноразово небезпека загрожувала й самим правоохоронцям. Одного разу екіпаж опинився під прицілом ворожого FPV-дрона. Вибору майже не залишалося — або збити безпілотник, або самим стати його мішенню. Напарник Владислава відкрив вогонь з автоматичної зброї та влучив у дрон, не давши йому здійснити атаку.
За останній рік, говорить поліцейський, працювати стало ще складніше. Російські війська значно збільшили кількість ударів FPV-дронами та ствольною артилерією. Майже кожен виїзд сьогодні супроводжується ризиком повторної атаки. Найбільше він хвилюється не за себе. Найстрашніше — їхати на виклик і розуміти, що на місці удару можуть бути загиблі. Що хтось уже не дочекається своїх рідних. Після кожного такого виїзду бажання лише одне — повернутися додому живим, де чекають дружина та близькі. Та вже за кілька хвилин після завершення одного виклику може надійти інший. І тоді екіпаж знову сідає до службового автомобіля та вирушає туди, де людям потрібна допомога.
Для Владислава справжніми героями є всі, хто попри небезпеку залишається жити й працювати на Нікопольщині. Люди, які не покинули рідне місто, щодня підтримують одне одного й продовжують вірити, що після війни тут знову буде мирне життя.
— За останній рік ситуація стала ще більш напруженою. Кількість ворожих FPV-дронів у рази збільшилася, — говорить поліцейський сектору евакуаційних заходів відділу превенції Нікопольського районного управління поліції Владислав Келембет.
Щодня він разом з екіпажем вирушає туди, звідки люди просять про допомогу. До населених пунктів, які перебувають під постійними російськими обстрілами, де кожен день може стати останнім. Саме для того, щоб урятувати тих, кому залишатися вдома вже небезпечно, восени минулого року на Нікопольщині почав працювати екіпаж сектору евакуаційних заходів. Відтоді поліцейські допомогли сотням людей виїхати з-під постійних обстрілів і розпочати нове життя у безпечніших регіонах України.
Щодня до поліцейських надходять нові звернення від людей, які більше не можуть залишатися під постійними ударами ворога. Кожен виїзд ретельно планують, враховуючи безпекову ситуацію, активність ворожих FPV-дронів та артилерії. Проте навіть це не гарантує безпеки. Російські війська цілеспрямовано атакують цивільний транспорт, тому кожна евакуація — це ризик не лише для тих, кого вивозять, а й для самих правоохоронців. У службовому автомобілі найчастіше лише кілька сумок із найнеобхіднішими речами. Усе, що люди наживали роками, залишається позаду. Попереду — невідомість. Але найголовніше, що вони отримують, — ще один шанс на життя.
Владислав добре пам’ятає 12 липня 2022 року. Напередодні, 11 липня, він святкував свій день народження, а вже наступного дня російські війська вперше масовано обстріляли Нікополь. Саме так окупанти «привітали» його з новим роком життя. За чотири роки війни небезпека стала ще ближчою. Ціллю ворога сьогодні може стати будь-яка рухома чи нерухома ціль. Саме тому евакуаційні виїзди стали значно складнішими. Найбільше поліцейський хвилюється за людей, яких везе. Особливо — за дітей.
Війна не оминула й його родину. Під час одного з обстрілів снаряд влучив у подвір’я його будинку. Тоді постраждала маленька донька Владислава. Він добре знає, що таке боятися не лише за себе, а й за найдорожчих. Неодноразово під ворожими ударами опинялося й саме Нікопольське районне управління поліції. Один із таких днів Владислав пам’ятає особливо. Ворожий FPV-дрон поцілив у службовий автомобіль, важко поранивши його колегу. Саме завдяки швидким і злагодженим діям поліцейських, серед яких був і Владислав, вдалося врятувати йому життя. На жаль, одну ногу правоохоронцю довелося ампутувати.
Попри постійну небезпеку екіпаж сектору евакуаційних заходів і сьогодні продовжує виїжджати на кожен виклик. Бо за кожною адресою на них чекають люди, для яких ця поїздка може стати єдиною можливістю врятуватися. Найбільше бажання Владислава сьогодні — щоб війна закінчилася. А поки вона триває, він закликає людей не залишатися наодинці зі своєю бідою, не боятися звертатися по допомогу та, якщо є така можливість, евакуюватися з населених пунктів, які щодня перебувають під російськими ударами.
Рівно чотири роки тому росія розпочала систематичні обстріли Нікопольщини. За цей час змінилися міста й села, вулиці, будинки, маршрути та саме відчуття безпеки. Незмінними залишилися лише люди, які щодня першими виїжджають туди, де щойно пролунав вибух.
Вони такі самі, як і всі. І так само перебувають під прицілом ворога. Але їхній фронт — тут. На вулицях рідного міста, серед понівечених будинків, розбитих шкіл, лікарень і людського болю. І попри все вони продовжують виконувати свою роботу, вірячи, що одного дня вона полягатиме вже не в документуванні війни, а в житті без неї.
— Я мрію, що коли закінчиться війна, усе наше місто вийде на нашу дамбу. Знімуть колючий дріт. Ми всі разом подивимося на місце, де було наше Каховське море. Разом видихнемо і з надією подивимося в небо, на яке вже не буде страшно дивитися. І ми більше не будемо боятися, що саме з неба прийде небезпека, — про свою найбільшу мрію говорить молода слідча Аліна Голубєва.
Мабуть, саме ця мрія сьогодні об’єднує кожного поліцейського та кожного жителя Нікопольщини. Мрія про день, коли над рідною землею знову буде лише мирне українське небо.
Відділ комунікації поліції Дніпропетровської області (за матеріалами Нікопольського РУП)
